вул. Шашкевича Маркіяна, буд. 22

(03265)42322

(03265)42376

mail@zlmr.gov.ua

  • foto winter 1
  • castle 2
  • 20230505 125501
  • 20230505 130318
  • 1020230505 150059

Маркіян Семенович Шашкевич

06.11.1811 – 07.06.1843 рр.

ShashkevichНародився в родині греко-католицького священика в селі Підлисся (нині Золочівський район, Львівська область) в сім’ї священика. Тоді ці землі входили до Австрійської імперії. Навчався у початковій школі в Білому Камені, міській нормальній школі та домініканській гімназії (1823—1825) у Львові, Бережанській гімназії, був вільним слухачем на відділенні філософії Львівського університету. У студентські роки став писати вірші-звернення до галицьких русинів, відомі під загальним заголовком «Син Русі». У 30-ті роки ХIX століття зблизився в Лемберзі з Я. Ф. Головацьким, разом з яким створив літературний гурток «Руська трійця». Гурток вів боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях. Вислідом їхньої діяльності була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834). Твори Шашкевича увійшли до виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Майже весь тираж був арештований австрійською владою і не допущений до продажу. У 1838 році закінчив Львівську духовну семінарію. Був призначений парафіяльним священиком у селах Львівщини За поширення літератури на території Львівської  сільським священиком, Шашкевич залишився без засобів до існування, захворів і помер від туберкульозу 7 червня 1843 року. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.

Іван Якович Франко

27.08.1856 – 28.05.1916 рр.

FrankoНародився в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг». Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло». В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії. З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер у Львові.

Збірки: «В поті чола» (1890), «Зів’яле листя»(1896), «Мій Ізмарагд»(1897), «Галицькі образки» (1897), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900), «Із днів журби» (1900) «Semper tiro» (1906),  «Давнє і нове» (1911).

Твори: поема «Мойсей» (1905), повість «Boa constrictor» (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882), історичну повість «Захар Беркут» (1882), дитячий твір «Лис Микита» (1890), роман «Для домашнього вогнища» (1892), соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), дитячий твір «Абу-Касимові капці» (1895), роман «Основи суспільності» (1895), роман «Перехресні стежки» (1899–1900рр.).

В 1911 році місто Золочів відвідав Іван Франко. У театральному залі в будинку імені М. Шашкевича (сучасна райспоживспілка) видатний український письменник читав свого «Мойсея». З великим задоволенням населення міста, гімназисти та учнівська молодь слухали Івана Франка. Українців, поляків, євреїв об’єднала ця історична подія і вони бачили і чули каменяра.

Самійло Зборовський

Невідомо - 26.05.1584

Zborovskiy SСамійло в дитинстві та юності зростав у Золочеві, виховувався у заможній родині. Батько Самійла - Мартин Зборовський, представник родини Зборовських, що мала хороші зв'язки з впливовими шляхетними родами у Литві й Польщі та, мати - Анна з Конарських. У родині, окрім Самійла, виховувались ще 5 братів. Батьки з повагою ставилися до минулого українського народу і прагнули прищепити цю повагу своїм дітям. Родина Зборовських була відома своїм багатством, гостинністю, вмінням вести цікаві бесіди та незалежністю по­глядів.

Самійло отримав на той час добру освіту. Примітно, що бунтівний дух родини Зборовських передався й Самійлові. Молодий Самійло Зборовський був сповнений лицарської мужності, честолюбний, зухвалий та надмірно гордий. У подальшому неодноразово відзначався у боях та війнах, шанував підлеглих й отримував взаємну повагу з боку козаків. У 1571 році на Томашевській Січі був обраний гетьманом низового козацтва. Самійло брав участь у багатьох козацьких походах і проявив себе як хоробрий воїн та мудрий гетьман. Багато зробив для розвитку культури в Україні. Володів містом Золочевом та тримав особисту капелу бандуристів.

Гетьман С. Зборовський, слава про звитягу котрого активно ширилась, контактував з різними володарями та правителями територій того часу. Зокрема, гетьман мав активні взаємини з Габсбургами, у певний період мав плани з козаками виступити походом на Московщину.

У подальшому Зборовський став жертвою заздрості та інтриг. Так, за усним розпорядженням Стефана Баторія (1533 – 1586), польського короля (з 1576), котрий сказав «Мертвий пес не гризе» (лат. Canis mortuus non mordet), останній наказав стратити Самійла Зборовського 26 травня 1584 у Кракові. Хоча зазначене було порушенням прав шляхти і викликало обурення в їхньому середовищі, адже магнати домагались передання справи Самійла Зборовського на розгляд Сейму. Таким чином, С. Зборовський став символом приватної помсти короля та оточення, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

В історичному контексті примітно, що саме Самійло Зборовський уперше подав інформацію щодо існування на Січі інституту «старшого» над козаками (уточнюючи згодом, що це є отаман), а також наявності у старшого особливих владних відзнак.

 

Кирило Йосифович Трильовський

06.05.1864 – 16.10.1941 рр.

Trylowski KyryloНародився в с. Богутин, повіт Золочів — відомий галичанин, адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» і січового руху в Галичині. Походив із священичої родини: батько Йосиф Трильовський був греко-католицьким священиком, а мати Гонората Левицька була дочкою греко-католицького декана в Золочеві.

Проживаючи у діда по материній лінії о. Г. Левицького, майбутній політик 1872 закінчив перший клас Золочівської польської школи. Проте у зв'язку зі смертю діда Кирило з осені 1873 до весни 1875 навчався у школі в Бродах. Згодом, протягом 1875—1876 продовжив навчання у Золочівській гімназії. Тут, у Золочеві, у червні 1876 молодий Кирило став одним із організаторів таємного шкільного гуртка, метою якого була пропаганда творів українських письменників. Через хворобу протягом 1876—1879 К. Трильовський займався самоосвітою, перебуваючи в с. Ожидові Золочівського повіту.

Восени 1879 громадський діяч знову продовжив навчання у Золочівській гімназії, відновивши діяльність у нелегальному просвітницькому гуртку. Проте у лютому 1881 батько К. Трильовського отримав нові парафії в с. Будилів та с. Микулинці Снятинського повіту, а тому майбутній політик з осені 1882 став учнем Коломийської гімназії.

У вересні 1884 громадський діяч вступив до військової школи у Львові. 19 жовтня 1884 він став членом «Академічного братства», а на початку 1885 перевівся до Віденської військової школи.

Восени 1886 політик вступив на правничий факультет Львівського університету, який закінчив 1894, ставши доктором права. Будучи студентом, з осені 1888 очолював товариство «Академічне братство».

5 травня 1900 у с. Завалля, що на Снятинщині, політик заснував перше руханково-пожарне (спортивно-протипожежне) товариство під назвою «Січ». Спортивно-пожежна діяльність цієї організації була формальним приводом її створення, справжньою ж метою її існування було пробудження національної свідомості українців шляхом відродження історичних традицій, виховання патріотичної молоді, освіти селянства. 1914-го налічувалось 1056 «Січей», членами яких було близько 66 тис. осіб.

У період ЗУНР К. Трильовський також спробував відродити січовий рух. На 23 березня 1919 політик скликав до Коломиї Крайовий січовий з'їзд. Згідно з рішенням з'їзду було обране нове керівництво Українським Січовим Союзом, Кирило Трильовський став отаманом.

На початку 1890-х «Народна спілка», у Коломиї К. Трильовський був одним із засновників просвітницького товариства метою якого було піднесення добробуту і просвіти нар оду. На початку ХХ ст. на Покутті було близько п'ятдесяти «Народних спілок». У 1878 були опубліковані його перші поезії в «Газеті школьній» та «Букварі» О. Партицького.Найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського наприкінці 1920-х було видання історичних нарисів. У 1927 він видав у Коломиї брошуру «Російська цариця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування Січі. У 1928 за його редакцією у Коломиї вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». У 1934 політик видав брошуру, написану спільно з С. Яричевським, «Про велику Французьку революцію».

У цілому К. Трильовський написав понад 2000 статей, присвячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, культурно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами. Політик видав понад 80 популярних брошур, зокрема календарі «Запорожець» і «Отаман», літературу для січових товариств — підручник для січових вправ, січові співанки, колядки, парламентські промови, історичні нариси, монографії. Кирило Трильовський був також відомим у краї поетом. Частина з його пісень стали народними ще за життя автора. Зокрема він написав пісні «Гей, там на горі «Січ» іде», «Гей, Чорногора зраділа», «Про Січ славну, Запороже», «Хлопська пісня».

Таким чином, К. Трильовський був самобутньою постаттю у Галичині кінця ХІХ — початку ХХ ст. Але найбільшу славу йому принесло заснування та керівництво січовим рухом.

 

Ян Ценський

Jan CienskiВсе життя прожив у Золочеві, де і помер у 1992 році. – польський релігійний діяч, священик, єдиний (таємний) єпископ латинського обряду в Україні в радянські часи. Онук графа Володимира Дідушицького. Майже до самої смерті владика Ян залишався єдиним (таємним) єпископом латинського обряду в Україні. Душпастир парафії Костелу Успіння Пресвятої Богородиці в Золочеві.

Він переховував парафіян у час війни і коли прийшли німці, аби їх розстріляти, ксьондз упав перед нацистами на коліна і просив не чіпати людей. Німці були вражені і нікого не вбили.
Понад півстоліття Ян Цінський віддав святій церкві, людям і Золочеву, що став йому рідним містом.
Тому 30 грудня 1992 року у похоронній церемонії взяли участь більше десятка священників греко-католицької і православної конфесій. Скорботну літургію очолив митрополит Львівський архієпископ Маріан Яворський, парафіяни Месії. Тисячі жителів міста і району прийшли попрощатися зі своїм священиком.
Постать Єпископа Цінського набуває все більшого почитання на Західній Україні. Його канонічний наступник на парафії у Золочеві, ксьондз Лешек Паньковскі в честь 10-ї річниці з дня смерті таємного єпископа організував належні урочистості, присвячені освяченню нового дзвону, названого ім'ям Ян.

 

 

 

 

 

Теодор Ваньо

1862 – 1950-ті рр.

Vanio TjpgТеодор Ваньо (1862 – 1950-ті рр.) – політичний і громадський діяч Золочівщини, адвокат, член Української Національної Ради ЗУНР. У 1920-х рр.. – діяч “Рідної школи”.

Народився 1880 року в м. Буську в багатодітній родині хуторянина. У Буську здобув і початкову освіту, а середню в м.Золочеві. правознавчі студії закінчив у Львівському університеті, а докторську аспірантуру – у Відні.

Ще гімназійним учнем виявляв непересічні організаційні здібності та брав активну участь в організації українського просвітництва і кооперації. Як політик і адвокат, був чудовим промовцем-оратором. Теодор Ваньо – перший український адвокат у Золочеві. Адвокатську канцелярію відкрив у 1910 р. у власному будинку на розі вулиць Поштової і Нових Валів. В його канцелярії кожного дня було багато людей, яким потрібно було отримати його послуги і поради. Слава про нього, як про доброго українського адвоката ширилася далеко за межі Золочева. Крім професійної адвокатської праці, відвідував села та організовував читальні «Просвіти», гуртки товариства «Сільський господар», ощадні каси, громадські зернові комори або виголошував доповіді на актуальні господарсько-кооперативні теми. Без перебільшення можна ствердити, що не було громадської сфери діяльності, у якій доктор Теодор Ваньо не брав активної участі. У його будинку розміщувалися двокласна приватна українська народна школа, товариство «Сокіл», «Січ», міщанське товариство «Родина», «Українська бесіда» тощо. Там відбувалися найрізноманітніші бесіди, сходини, збори, проби аматорських самодіяльних гуртків, хорів – одним словом, центр українського життя.
З вибухом Першої світової війни Т. Ваньо покликано до австрійської армії у звання поручника. Полк, у якому Т.Ваньо відбував військову службу, розміщувався в Чехословаччині. Там несподівано австрійська військова жандармерія арештувала Ваньо і поставила його перед військовим судом. Під час арешту в нього знайдено записки-концепцію про те, що українці та інші слов’янські народи, що перебували під австрійським пануванням, повинні відокремитися від австрійської монархії та утворити власні, незалежні держави. Військовий суд засудив його до смертної кари – розстрілу. Після засуду його утримували у замку-в’язниці, а останньої ночі, напередодні виконання вироку, бувши у стані розпачу і розпуки, він написав лист, в якому засвідчив, «що він невинно згине і просить Божого милосердя й помилування. Якщо хтось знайде і прочитає цього листа, то прошу помочі». Це виглядає, наче казка, але так дійсно сталося. Написаного листа він кинув через грати вікна будинку, який стояв у парку. Ранком австрійська княжна з Габсбургів знайшла листа під час прогулянки по парку. За її втручання справу було переглянуто, смертний вирок скасовано. Але одночасно Т.Ваньо позбувся усіх офіцерських рангів, його розжалувано до чину звичайного вояка і звільнено з війська. З того часу – під постійним наглядом жандармерії. З 1931 р. Т.Ваньо – співзасновник та голова товариства ім. М.Шашкевича в Золочеві. Видавець, відповідальний редактор та автор публікацій часопису «Шашкевичівські вісті». З вересня 1939 р. настали важкі часи для Т.Ваня, він дізнається про мученицьку смерть свого 19-річного сина. Та незважаючи на пережиту трагедію поринає згодом у громадську діяльність. Німецька окупація змінилася російською. Більшовицька влада запроторила його до Сибіру. Після відбуття концтабору (1944 – друга пол.1950-х) повернувся до Золочева. Більшовики заслали його вже на Галичині до Жовкви у будинок престарілих, залишивши без засобів до життя з підірваним здоров’ям. Тут він і помер під кінець п’ятдесятих років, де й похований, проте могили не знайдено. Тяжке і багатогранне було його життя; не зазнав він і родинного щастя, але совісно і з повною посвятою здійснив обов’язки християнина, українського патріота, політичного діяча; він завжди жив ідеєю вільної і незалежної України. Т. Ваньо жив для України, ділив її долю і недолю та був розп’ятий за Україну, як і вся Україна.

 

Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна

1934 – 2005 рр.

FenveshiФеньвеші Марія-Лілія Омелянівна  народилася 1 травня 1934 року у селі Чорнушовичі  Пустомитівського району Львівської області.

Марія-Лілія – старша дочка у сім’ї священика о. Омеляна Ваврика та його дружини Ольги. Мама, кажуть, вже у першому її плачі почула найкращу у світі музику. І дала їй аристократичне двоймення, аби її любу донечку минали всілякі біди, заплутавшись в іменах. Крім Марії у сім’ї було ще двоє дітей – донька Тереса та син Богдан. В родині панував культ музики, тому дівчата змалку вже вчилися гри на бандурі.

Музичний талант Марії виявився дуже рано, особливо гарний був у неї голос. З молодих літ вона навчалася гри на бандурі, виступала з сестрою дуетом, акомпануючи собі на бандурах. Сестри Ваврик були першими галицькими бандуристками.  Навчаючись у старших класах, сімнадцятирічна Марія написала музичний супровід для бандури до радіопередачі про Устима Кармелюка.

Щасливою мала б бути ця українська сім’я. Але батьки потерпіли від тодішнього більшовицького режиму, як і більшість щирих українців. Однієї страшної ночі, у грудні 1949 року, в домі о. Омеляна зробили обшук. Знайшли книги, листи, синьо-жовтий прапор. У ці страш­ні часи бути патріотом України та ще й донькою священика – було майже вироком. Тому жорстока доля не оминула їхню сім’ю: Сибір, смерть на засланні матері та сестри Тереси, важка праця на пилорамі та в каме­ноломні. Через сім років, уже після смерті Сталіна, о. Омелян знайшов живими своїх двох дітей: Марію і Богдана та у 1958 році всі троє повернулися на Батьківщину і оселилися в Золочеві.

З 1959 року Марія Омелянівна починає працювати у Золочівській дитячій музичній школі. Тут розкривається її талант педагога, диригента та організатора.

Тендітна жінка  бере на себе сміливість відродити давні кобзарські традиції. Створений нею ансамбль бандуристок швидко набуває популярності, бере участь у всіх концертах. Він стає улюбленцем не лише на Золочівщині, а й по всій Україні. У травні 1975 року капела от­римала звання народного колективу, а прекрасну назву “Червона калина” –  у 1989 році.

Мама, бабуся, дружина. Всі ці загальнолюдські титули зробили Марію Феньвеші багатою і щасливою. Найближча людина – чоловік, теж музикант, підтримував, допомагав в усьому: поїздках, концертах, вдома.

2 квітня - року завершила свій земний шлях кобзарка, заслужений працівник культури України, Марія-Лілія Омелянівна Феньвеші, яка єднала серця у пісні.

Роман Дурбак

1914 – 1995

RDurbakНародився  26 січня 1914 року в селі Верхній Струтин Рожнятинського району на Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) у рікПершої світової війни. Рано втратив батька. Мати залишилася вдовою із п’ятьма дітьми.

Навчався у гімназії у місті Бережани Тернопільської області, вивчав багато мов – польську, німецьку, латинську, грецьку. Співав зі своїми товаришами у хорі стрілецької пісні.

Після гімназії – греко-католицька Духовна академія у Львові. Після академії у 1936 році вивчав у львівському університеті історію, працював у бібліотеках і архівах. Почав друкуватися у тодішніх газетах і журналах: “Дзвони”, “Українське юнацтво”, “Неділя”, “Мета”, “Нива”, в студентському альманаху. Писав наукові праці. У 1937 році захистив звання магістра, у плані було стати доктором наук.

Та нараз вибухнула Друга світова війна. Не вдалося видати поетові вже підготовлену збірку поезій, не встиг дописати докторської праці.

Доля закинула Романа Дурбака у місто Золочів (на Львівщині), де він проживав із дружиною Анізією та дочкою Христиною. Два роки працював учителем та завідував школою у селі Ясенівці. прагнув бути таким учителем, як його перша вчителька в Карпатах Анна Павлусевич, і якій присвятив один із своїх віршів.

Потім Роман Дурбак висвятився на священика і працював у м. Підгайці Тернопільської обл.  В цьому містечку пережив не одну страхітливу мить під час гітлерівської окупації.

Пізніше перейшов на працю у селі Небилів у Карпатах. Знову з’явилися надії на краще. Та однієї осінньої ночі постукали в двері енкаведисти і сказали: “Збирайся!”. Опинився Роман Дурбак у Станіславівській тюрмі. На цілий рік допити, побиття, муки фізичні і моральні. А потім присуд – 10 років дальніх таборів, без суду, без свідків, без адвоката, вирок московської “трійки” – заочно. покарання відбував у Караганді.

У 1954 році поета звільнили і він приїхав у село Горішній Івачів до дружини і дітей. Тут працював священиком. Але в часи Хрущова і Брежнєва не був надрукований ні один вірш поета.

На схилі літ отець Роман перебрався з Івачева до доньки Дарини в Золочів.

У 1992 році нарешті прийшла реабілітація. Та радість з сумом переплелася, бо навесні 1990 року померла дружина поета.

Поет творив все нові вірші і пісні. до 550-річчя міста Золочева виникла пісня про Золочів (слова і музика Романа Дурбака). У 1993 році, за два роки до смерті поета, вийшла перша й остання прижиттєва збірка “Любов і життя”.

27 серпня 1995 року перестало битися зболене серце поета і священика Романа Дурбака. Похований у Золочеві.

Осип Безпалько

(1914 – 1947)

Bezpalko OsipНародився Осип Безпалько (псевдо Остап, Андрій) у 1914 році у селі Бенів (тепер с. Золочівка) біля Золочева, у багатодітній селянській сім’ї. Навчався у Золочівській гімназії, де й звела його доля з підпільним юнацтвом Організації українських націоналістів. Після закінчення гімназії займався національно-виховною роботою молоді у “Рідній школі”, невдовзі польська влада його арештувала.

Свій вклад вірою, правдою і відданістю в ОУН вносив разом з відомими далеко за межами Золочівщини Василем Куком та Іваном Загорульком.

Після тюрми, у 1937 році, зайняв пост заступника золочівського окружного провідника ОУН. Військовий вишкіл пройшов за кордоном у 1939 році, повернувшись в Україну, бере активну участь в організації вишкільних курсів.

У 1942 році йому доручають пост обласного провідника ОУН. Керівництво, враховуючи його активність і силу впливу, скеровує на схід України. Це його заслуги – організація добре вишколеної мережі ОУН, яка керувала багатьма протинімецькими виступами й акціями, та створення у 1943 році трьох бойових загонів Української Повстанської Армії; формування однієї з перших сотень  Української народної самооборони на Тернопільщині. Він також був членом військового штабу “Львів”; розбудовував головну базу штабу УПА “Лисоня”.

У 1946 році Осипа Безпалька призначають крайовим провідником ОУН на Поділлі.

Осип Безпалько у верхньому ряду, другий зліва, з бойовими друзями.

Фото з родинного архіву Безпальків.

Його характеризували, як талановитого керівника вишколів і надзвичайно відданого справі українського народу патріота, здібного поширювача ідеї визвольної боротьби по всій Україні. Його безмежній відданості, як і всесильній вірі в перемогу української національної ідеї, дивувалось навіть найближче оточення.

Усю родину Осипа Безпалька більшовики вивезли в Сибір.

Підпільну криївку було викрито 3 серпня 1947 року. Осип Безпалько разом з друзями по боротьбі – Федором Хомою, Федором Гринишиним та Михайлом Погорілим відбивались героїчно. Загинули з піснею на устах: “Ще не вмерла Україна…”, випустивши у власні серця по останньому набою. За свідченнями очевидців, це сталося у селі Теляче (тепер Мирне) Підгаєцького району Тернопільської області.

Васи́ль Миколайович Пачо́вський

1878-1942 рр.

PachovskiyВаси́ль Миколайович Пачо́вський— український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії.

Народився в Жуличах біля Золочева. Батько — сільський священик, патріот і народовець. Мати Марія походила з роду Боярських, в якому теж було багато священиків.

1886 року пішов до школи, 1889 року його віддали до гімназії з польською мовою викладання у Золочеві. У 1891 помер батько — тому довелося часто голодувати.

Студіював в університетах: медицину — у Львові, історію та мистецтво — у Відні (закінчив у 1909), філософію — у Празі (Український вільний університет). Вчителював у гімназіях Львова (1909) та Відня і був одним з організаторів літературної групи «Молода муза».

У 1915–1918 роках працював у таборах військовополонених українців (Австрія та Німеччина). На заклик «Союзу Визволення України» працював у Перемишлі і Львові. З приходом українців із царської армії вів серед національно-освідомлюючу, освітню роботу, видавав друковані твори.

1919 року переїхав до Ужгорода, де став редактором часопису «Народ». 1920–1929 - професор Ужгородської  та Берегівської гімназій. У 1929-33 роках вчителював у Перемишлі. У 1933 році після повернення до Галичини був викладачем місцевого університету. З приходом більшовиків став учителем української мови у середній школі, де вчив ще до війни. Брав участь у засіданнях організаційного комітету письменників Львова у Клубі письменників.

1940 року йому запропонували викладати українську мову у Львівському університеті.

На початку ХХІ ст. Василь Пачовський призабутий, хоча він 40 років працював для літератури і створив близько 30 творів, а всі його писання налічують півсотні назв, більшість з яких так і не було видано. Належав до «Молодої Музи», гуртка українсько-галицьких поетів, які наслідували західноєвропейський модерністський напрям у літературі, її органом було видавництво «Світ», що діяло в 1906–1909 роках.

Як учасник і співучасник боротьби М.Міхновського, В.Пачовський був передусім поетом-державником. Його драма «Сон української ночі» виховувала національно свідому інтелігенцію в Галичині на початку XX століття. Ціле життя й велику частину своїх творів присвятив для створення ідеології української державності. Він один із тих, що випередили свою епоху на довгі десятки років. Своїм поетичним словом він умів виразити почування і мрії патріотичної молоді, саме тому вона колись так захоплювалася його творами. Ось кілька рядків із вірша «Спів товпи»:

Хто живий уставай, меч у руки хапай,

На Україну трубить Богдан!

До борби, до борби кличе голос труби—:

Люд стає від Кавказу по Сян!

…Від Кавказу по Сян лиш один буде лан,

Його власником— нарід цілий.

Спільна праця і край, блисне воля і рай 

України вінець золотий!

З ідеєю відродження української держави пов’язані майже всі  драми Пачовського, історичні вірші та велика кількість популярних книжечок і статей. Помер поет навесні 1942 року від застуди.

Імбер Нафталі Герц

1856 - 1909 рр.

Imber Naftali GertsНародився 1856 року у Золочеві. Перший вірш на івриті написав у 1866 році, навчаючись у хедері.  

Слава прийшла до Нафталі ще в юні роки – за поему, присвячену сторіччю приєднання Буковини до Австро-Угорщини, у 1875 році отримав нагороду від імператора Франца-Йосифа. У тому ж році в Імбера, який дозволяв собі вільнодумство, виник конфлікт із золочівськими хасидами і він буквально утік до Бродів. Там під впливом реформатора юдаїзму, письменника Авраама Крохмаля та єврейського науковця Хешла Єгошуа Шора став прихильником реформаторської течії Гаскала.

У молодості Нафталі Герц захоплювався подорожами, зокрема відвідав Угорщину, Сербію, Румунію. У 1882 році переїхав до Палестини. Там сповна проявився і поетичний дар Нафталі Герца. У першу збірку віршів «Ранкова зоря», видану в Єрусалимі у 1886 році, увійшов і вірш «Наша надія» Саме цей вірш став текстом майбутнього гімну сіоністського руху і держави Ізраїль. У 1888 році приїхав до Лондона, де близько зійшовся з єврейським письменником Ізраелем Зангвілом. Імбер навчав його івриту і брав у нього уроки англійської. Імбер став прообразом жебрака-поета в двотомному романі «Діти гетто» Зангвіла. У 1892 року Імбер переїхав до США. Писав англійською мовою твори на духовно-містичні теми, переклав на іврит «Рубаї» Омара Хайяма.   За життя Імбера вийшли друком ще дві збірки його віршів — одна в Золочеві (1900 рік), інша в Нью-Йорку (1902 р.). У Нью-Йорку, на Манхеттені, поет і помер в 1909 році. У 1953 року прах Імберабуло перевезено до Єрусалиму. Після утворення держави Ізраїль «Ха-тіква» фактично стала її гімном. Однак офіційний статус гімну був закріплений рішенням кнесету лише 10 листопада 2004 року.

Роальд  Гоффман

18.07.1937 р

Roald HoffmannНародився року у м.Золочів, нині Львівська область, Україна (тоді Золочівський повіт, Тарнопольське воєводство, Польська Республіка) у родині випускника Львівської політехніки інженера Гілеля та вчительки Клари Сафран. Названий на честь норвезького полярного дослідника Роалда Амундсена.

З початком гітлерівської окупації (1941) Сафрани опинилися в нацистському «трудовому таборі» для євреїв, звідки 1943 року їм вдалося втекти, але батька, який залишився, нацисти звинуватили в організації масової втечі й розстріляли. Уцілілих членів родини на горищі сільської школи в Уневі переховував місцевий вчитель Микола Дюк.

Після приходу червоної армії родина виїхала до Кракова, де мати Роалда вийшла заміж за Пауля Гоффмана, який усиновив осиротілого хлопця 1946 року родина Гоффманів опинилася у Німеччині й Австрії, де жила в таборах для «переміщених осіб». 1949 — родина отримала дозвіл на переїзд до США.

1955 — отримав громадянство США.

1958 — закінчив Колумбійський університет зі ступенем бакалавра медицини.

1962 — отримав ступінь доктора хімії (Гарвардський університет).

Проходив стажування в Гарвардському та Московському університетах, а також в Упсалі (Швеція).

Перший значний успіх до Р.Гоффмана прийшов на початку 1960-х років, коли він запропонував метод розрахунків елементарних орбітальних молекул.

Професор Корнельського університету з 1965 р.

Основні наукові дослідження Р.Гоффмана стосуються хімічної кінетики та вивчення хімічних реакцій. Ім'я вченого є в назвах наукових теорій, наприклад, «Правило (закон) Вудварда-Гоффмана» (1970 році вчені видали книгу «Збереження орбітальної симетрії»).

1981 — спільно з японським ученим Фукуі Кен'іті здобув Нобелівську премією з хімії.

Член Національної академії наук США, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства. Почесний доктор Королівського технологічного інституту в Швеції і Йєльського університету.

Є автором 5 поетичних збірок, 114 окремо надрукованих поем і 3 театральних п'єс (зокрема, п'єси «Кисень», 2001 — у співавторстві з Карлом Джерассі; розповідає про історію відкриття цього хімічного елементу у 18 столітті; перекладена 16 мовами й поставлена в багатьох театрах світу).

Вільно володіє англійською, німецькою, російською, французькою та шведською мовами, чудово розуміє українську та польську.

Цікавиться життям своєї Батьківщини: 2006 року відвідав рідний  Золочів, де брав участь у відкритті пам'ятника євреям, листується із земляками — золочівцями та тернопільчанами. Пам'ять вченого зберегла спогади про його дитинство у «гуцульському костюмчику».

Через фаховий журнал Chemical and Engineering News Р.Гоффман закликав вчених Заходу підтримувати молодих вчених колишнього СРСР заради їхнього наукового майбутнього.

У 2013 був серед інтелектуалів, що підписали звернення світової академічної спільноти на підтримку українського Євромайдану.

Відвідував Золочів у 2016 році.

18 липня 2017 року в Золочеві відбулися заходи з нагоди 80-річчя від дня народження одного з найвідоміших уродженців цього міста, а – нині американського науковця єврейського походження, лауреата Нобелівської премії в галузі хімії Роалда Гоффмана (Roald Hoffmann). Містяни й гості Золочева та наукова спільнота регіону вшанували свого земляка відкриттям інформаційної дошки на «будинку Гоффмана» (за адресою: м. Золочів, вул. С. Бандери, 8), а також проведенням «Гоффманівських наукових дискусій» у Тронному залі Золочівського замку.Організаторами цих заходів виступили Західний науковий центр НАН України та МОН України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Львівська політехніка», Золочівська міська рада, Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар’є» та Інститут Маркіяна Шашкевича. Урочистості відбулися за підтримки голови ЗНЦ НАН України та МОН України (м. Львів) академіка Зіновія Назарчука і міського голови Золочева Ігоря Гриньківа.