Новини

Щорічні заходи

Details

Published: Tuesday, 18 June 2019 15:42

• Різдвяне Дійство Віри «Хода Трьох Царів» за участю усіх церковних громад міста Золочева;
• Спільна Екуменічна Хресна Дорога вулицями міста Золочева;
• Виставка під відкритим небом «Відродися, писанко!» (в час Великодніх свят);
• Спільна гаївка «Ми кривого танцю йдемо…» (в час Великодніх свят);
• День міста (остання неділя травня);
• День Конституції;
• День молоді;
• Еко фестиваль
• День Незалежності;
• Shashkevych-Fest

Відомі золочів'яни

Details

Published: Friday, 14 June 2019 17:20

Маркіян Семенович Шашкевич

06.11.1811 – 07.06.1843 рр.

Народився в родині греко-католицького священика в селі Підлисся (нині Золочівський район, Львівська область) в сім’ї священика. Тоді ці землі входили до Австрійської імперії. Навчався у початковій школі в Білому Камені, міській нормальній школі та домініканській гімназії (1823—1825) у Львові, Бережанській гімназії, був вільним слухачем на відділенні філософії Львівського університету. У студентські роки став писати вірші-звернення до галицьких русинів, відомі під загальним заголовком «Син Русі». У 30-ті роки ХIX століття зблизився в Лемберзі з Я. Ф. Головацьким, разом з яким створив літературний гурток «Руська трійця». Гурток вів боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях. Вислідом їхньої діяльності була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834). Твори Шашкевича увійшли до виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Майже весь тираж був арештований австрійською владою і не допущений до продажу. У 1838 році закінчив Львівську духовну семінарію. Був призначений парафіяльним священиком у селах Львівщини За поширення літератури на території Львівської  сільським священиком, Шашкевич залишився без засобів до існування, захворів і помер від туберкульозу 7 червня 1843 року. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.

Іван Якович Франко

27.08.1856 – 28.05.1916 рр.

Народився в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг». Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло». В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії. З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Помер у Львові.

Збірки: «В поті чола» (1890), «Зів’яле листя»(1896), «Мій Ізмарагд»(1897), «Галицькі образки» (1897), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900), «Із днів журби» (1900) «Semper tiro» (1906),  «Давнє і нове» (1911).

Твори: поема «Мойсей» (1905), повість «Boa constrictor» (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882), історичну повість «Захар Беркут» (1882), дитячий твір «Лис Микита» (1890), роман «Для домашнього вогнища» (1892), соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), дитячий твір «Абу-Касимові капці» (1895), роман «Основи суспільності» (1895), роман «Перехресні стежки» (1899–1900рр.).

В 1911 році місто Золочів відвідав Іван Франко. У театральному залі в будинку імені М. Шашкевича (сучасна райспоживспілка) видатний український письменник читав свого «Мойсея». З великим задоволенням населення міста, гімназисти та учнівська молодь слухали Івана Франка. Українців, поляків, євреїв об’єднала ця історична подія і вони бачили і чули каменяра.

Самійло Зборовський

Невідомо - 26.05.1584

Самійло в дитинстві та юності зростав у Золочеві, виховувався у заможній родині. Батько Самійла - Мартин Зборовський, представник родини Зборовських, що мала хороші зв'язки з впливовими шляхетними родами у Литві й Польщі та, мати - Анна з Конарських. У родині, окрім Самійла, виховувались ще 5 братів. Батьки з повагою ставилися до минулого українського народу і прагнули прищепити цю повагу своїм дітям. Родина Зборовських була відома своїм багатством, гостинністю, вмінням вести цікаві бесіди та незалежністю по­глядів.

Самійло отримав на той час добру освіту. Примітно, що бунтівний дух родини Зборовських передався й Самійлові. Молодий Самійло Зборовський був сповнений лицарської мужності, честолюбний, зухвалий та надмірно гордий. У подальшому неодноразово відзначався у боях та війнах, шанував підлеглих й отримував взаємну повагу з боку козаків. У 1571 році на Томашевській Січі був обраний гетьманом низового козацтва. Самійло брав участь у багатьох козацьких походах і проявив себе як хоробрий воїн та мудрий гетьман. Багато зробив для розвитку культури в Україні. Володів містом Золочевом та тримав особисту капелу бандуристів.

Гетьман С. Зборовський, слава про звитягу котрого активно ширилась, контактував з різними володарями та правителями територій того часу. Зокрема, гетьман мав активні взаємини з Габсбургами, у певний період мав плани з козаками виступити походом на Московщину.

У подальшому Зборовський став жертвою заздрості та інтриг. Так, за усним розпорядженням Стефана Баторія (1533 – 1586), польського короля (з 1576), котрий сказав «Мертвий пес не гризе» (лат. Canis mortuus non mordet), останній наказав стратити Самійла Зборовського 26 травня 1584 у Кракові. Хоча зазначене було порушенням прав шляхти і викликало обурення в їхньому середовищі, адже магнати домагались передання справи Самійла Зборовського на розгляд Сейму. Таким чином, С. Зборовський став символом приватної помсти короля та оточення, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

В історичному контексті примітно, що саме Самійло Зборовський уперше подав інформацію щодо існування на Січі інституту «старшого» над козаками (уточнюючи згодом, що це є отаман), а також наявності у старшого особливих владних відзнак.

Кирило Йосифович Трильовський

06.05.1864 – 16.10.1941 рр.

Народився в с. Богутин, повіт Золочів — відомий галичанин, адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» і січового руху в Галичині. Походив із священичої родини: батько Йосиф Трильовський був греко-католицьким священиком, а мати Гонората Левицька була дочкою греко-католицького декана в Золочеві.

Проживаючи у діда по материній лінії о. Г. Левицького, майбутній політик 1872 закінчив перший клас Золочівської польської школи. Проте у зв'язку зі смертю діда Кирило з осені 1873 до весни 1875 навчався у школі в Бродах. Згодом, протягом 1875—1876 продовжив навчання у Золочівській гімназії. Тут, у Золочеві, у червні 1876 молодий Кирило став одним із організаторів таємного шкільного гуртка, метою якого була пропаганда творів українських письменників. Через хворобу протягом 1876—1879 К. Трильовський займався самоосвітою, перебуваючи в с. Ожидові Золочівського повіту.

Восени 1879 громадський діяч знову продовжив навчання у Золочівській гімназії, відновивши діяльність у нелегальному просвітницькому гуртку. Проте у лютому 1881 батько К. Трильовського отримав нові парафії в с. Будилів та с. Микулинці Снятинського повіту, а тому майбутній політик з осені 1882 став учнем Коломийської гімназії.

У вересні 1884 громадський діяч вступив до військової школи у Львові. 19 жовтня 1884 він став членом «Академічного братства», а на початку 1885 перевівся до Віденської військової школи.

Восени 1886 політик вступив на правничий факультет Львівського університету, який закінчив 1894, ставши доктором права. Будучи студентом, з осені 1888 очолював товариство «Академічне братство».

5 травня 1900 у с. Завалля, що на Снятинщині, політик заснував перше руханково-пожарне (спортивно-протипожежне) товариство під назвою «Січ». Спортивно-пожежна діяльність цієї організації була формальним приводом її створення, справжньою ж метою її існування було пробудження національної свідомості українців шляхом відродження історичних традицій, виховання патріотичної молоді, освіти селянства. 1914-го налічувалось 1056 «Січей», членами яких було близько 66 тис. осіб.

У період ЗУНР К. Трильовський також спробував відродити січовий рух. На 23 березня 1919 політик скликав до Коломиї Крайовий січовий з'їзд. Згідно з рішенням з'їзду було обране нове керівництво Українським Січовим Союзом, Кирило Трильовський став отаманом.

На початку 1890-х «Народна спілка», у Коломиї К. Трильовський був одним із засновників просвітницького товариства метою якого було піднесення добробуту і просвіти нар оду. На початку ХХ ст. на Покутті було близько п'ятдесяти «Народних спілок». У 1878 були опубліковані його перші поезії в «Газеті школьній» та «Букварі» О. Партицького.Найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського наприкінці 1920-х було видання історичних нарисів. У 1927 він видав у Коломиї брошуру «Російська цариця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування Січі. У 1928 за його редакцією у Коломиї вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». У 1934 політик видав брошуру, написану спільно з С. Яричевським, «Про велику Французьку революцію».

У цілому К. Трильовський написав понад 2000 статей, присвячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, культурно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами. Політик видав понад 80 популярних брошур, зокрема календарі «Запорожець» і «Отаман», літературу для січових товариств — підручник для січових вправ, січові співанки, колядки, парламентські промови, історичні нариси, монографії. Кирило Трильовський був також відомим у краї поетом. Частина з його пісень стали народними ще за життя автора. Зокрема він написав пісні «Гей, там на горі «Січ» іде», «Гей, Чорногора зраділа», «Про Січ славну, Запороже», «Хлопська пісня».

Таким чином, К. Трильовський був самобутньою постаттю у Галичині кінця ХІХ — початку ХХ ст. Але найбільшу славу йому принесло заснування та керівництво січовим рухом.

Ян Ценський

Все життя прожив у Золочеві, де і помер у 1992 році. – польський релігійний діяч, священик, єдиний (таємний) єпископ латинського обряду в Україні в радянські часи. Онук графа Володимира Дідушицького. Майже до самої смерті владика Ян залишався єдиним (таємним) єпископом латинського обряду в Україні. Душпастир парафії Костелу Успіння Пресвятої Богородиці в Золочеві.

Він переховував парафіян у час війни і коли прийшли німці, аби їх розстріляти, ксьондз упав перед нацистами на коліна і просив не чіпати людей. Німці були вражені і нікого не вбили.
Понад півстоліття Ян Цінський віддав святій церкві, людям і Золочеву, що став йому рідним містом.
Тому 30 грудня 1992 року у похоронній церемонії взяли участь більше десятка священників греко-католицької і православної конфесій. Скорботну літургію очолив митрополит Львівський архієпископ Маріан Яворський, парафіяни Месії. Тисячі жителів міста і району прийшли попрощатися зі своїм священиком.
Постать Єпископа Цінського набуває все більшого почитання на Західній Україні. Його канонічний наступник на парафії у Золочеві, ксьондз Лешек Паньковскі в честь 10-ї річниці з дня смерті таємного єпископа організував належні урочистості, присвячені освяченню нового дзвону, названого ім'ям Ян.

Теодор Ваньо

1862 – 1950-ті рр.

Теодор Ваньо (1862 – 1950-ті рр.) – політичний і громадський діяч Золочівщини, адвокат, член Української Національної Ради ЗУНР. У 1920-х рр.. – діяч “Рідної школи”.

Народився 1880 року в м. Буську в багатодітній родині хуторянина. У Буську здобув і початкову освіту, а середню в м.Золочеві. правознавчі студії закінчив у Львівському університеті, а докторську аспірантуру – у Відні.

Ще гімназійним учнем виявляв непересічні організаційні здібності та брав активну участь в організації українського просвітництва і кооперації. Як політик і адвокат, був чудовим промовцем-оратором. Теодор Ваньо – перший український адвокат у Золочеві. Адвокатську канцелярію відкрив у 1910 р. у власному будинку на розі вулиць Поштової і Нових Валів. В його канцелярії кожного дня було багато людей, яким потрібно було отримати його послуги і поради. Слава про нього, як про доброго українського адвоката ширилася далеко за межі Золочева. Крім професійної адвокатської праці, відвідував села та організовував читальні «Просвіти», гуртки товариства «Сільський господар», ощадні каси, громадські зернові комори або виголошував доповіді на актуальні господарсько-кооперативні теми. Без перебільшення можна ствердити, що не було громадської сфери діяльності, у якій доктор Теодор Ваньо не брав активної участі. У його будинку розміщувалися двокласна приватна українська народна школа, товариство «Сокіл», «Січ», міщанське товариство «Родина», «Українська бесіда» тощо. Там відбувалися найрізноманітніші бесіди, сходини, збори, проби аматорських самодіяльних гуртків, хорів – одним словом, центр українського життя.
З вибухом Першої світової війни Т. Ваньо покликано до австрійської армії у звання поручника. Полк, у якому Т.Ваньо відбував військову службу, розміщувався в Чехословаччині. Там несподівано австрійська військова жандармерія арештувала Ваньо і поставила його перед військовим судом. Під час арешту в нього знайдено записки-концепцію про те, що українці та інші слов’янські народи, що перебували під австрійським пануванням, повинні відокремитися від австрійської монархії та утворити власні, незалежні держави. Військовий суд засудив його до смертної кари – розстрілу. Після засуду його утримували у замку-в’язниці, а останньої ночі, напередодні виконання вироку, бувши у стані розпачу і розпуки, він написав лист, в якому засвідчив, «що він невинно згине і просить Божого милосердя й помилування. Якщо хтось знайде і прочитає цього листа, то прошу помочі». Це виглядає, наче казка, але так дійсно сталося. Написаного листа він кинув через грати вікна будинку, який стояв у парку. Ранком австрійська княжна з Габсбургів знайшла листа під час прогулянки по парку. За її втручання справу було переглянуто, смертний вирок скасовано. Але одночасно Т.Ваньо позбувся усіх офіцерських рангів, його розжалувано до чину звичайного вояка і звільнено з війська. З того часу – під постійним наглядом жандармерії. З 1931 р. Т.Ваньо – співзасновник та голова товариства ім. М.Шашкевича в Золочеві. Видавець, відповідальний редактор та автор публікацій часопису «Шашкевичівські вісті». З вересня 1939 р. настали важкі часи для Т.Ваня, він дізнається про мученицьку смерть свого 19-річного сина. Та незважаючи на пережиту трагедію поринає згодом у громадську діяльність. Німецька окупація змінилася російською. Більшовицька влада запроторила його до Сибіру. Після відбуття концтабору (1944 – друга пол.1950-х) повернувся до Золочева. Більшовики заслали його вже на Галичині до Жовкви у будинок престарілих, залишивши без засобів до життя з підірваним здоров’ям. Тут він і помер під кінець п’ятдесятих років, де й похований, проте могили не знайдено. Тяжке і багатогранне було його життя; не зазнав він і родинного щастя, але совісно і з повною посвятою здійснив обов’язки християнина, українського патріота, політичного діяча; він завжди жив ідеєю вільної і незалежної України. Т. Ваньо жив для України, ділив її долю і недолю та був розп’ятий за Україну, як і вся Україна.

Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна

1934 – 2005 рр.

Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна  народилася 1 травня 1934 року у селі Чорнушовичі  Пустомитівського району Львівської області.

Марія-Лілія – старша дочка у сім’ї священика о. Омеляна Ваврика та його дружини Ольги. Мама, кажуть, вже у першому її плачі почула найкращу у світі музику. І дала їй аристократичне двоймення, аби її любу донечку минали всілякі біди, заплутавшись в іменах. Крім Марії у сім’ї було ще двоє дітей – донька Тереса та син Богдан. В родині панував культ музики, тому дівчата змалку вже вчилися гри на бандурі.

Музичний талант Марії виявився дуже рано, особливо гарний був у неї голос. З молодих літ вона навчалася гри на бандурі, виступала з сестрою дуетом, акомпануючи собі на бандурах. Сестри Ваврик були першими галицькими бандуристками.  Навчаючись у старших класах, сімнадцятирічна Марія написала музичний супровід для бандури до радіопередачі про Устима Кармелюка.

Щасливою мала б бути ця українська сім’я. Але батьки потерпіли від тодішнього більшовицького режиму, як і більшість щирих українців. Однієї страшної ночі, у грудні 1949 року, в домі о. Омеляна зробили обшук. Знайшли книги, листи, синьо-жовтий прапор. У ці страш­ні часи бути патріотом України та ще й донькою священика – було майже вироком. Тому жорстока доля не оминула їхню сім’ю: Сибір, смерть на засланні матері та сестри Тереси, важка праця на пилорамі та в каме­ноломні. Через сім років, уже після смерті Сталіна, о. Омелян знайшов живими своїх двох дітей: Марію і Богдана та у 1958 році всі троє повернулися на Батьківщину і оселилися в Золочеві.

З 1959 року Марія Омелянівна починає працювати у Золочівській дитячій музичній школі. Тут розкривається її талант педагога, диригента та організатора.

Тендітна жінка  бере на себе сміливість відродити давні кобзарські традиції. Створений нею ансамбль бандуристок швидко набуває популярності, бере участь у всіх концертах. Він стає улюбленцем не лише на Золочівщині, а й по всій Україні. У травні 1975 року капела от­римала звання народного колективу, а прекрасну назву “Червона калина” –  у 1989 році.

Мама, бабуся, дружина. Всі ці загальнолюдські титули зробили Марію Феньвеші багатою і щасливою. Найближча людина – чоловік, теж музикант, підтримував, допомагав в усьому: поїздках, концертах, вдома.

2 квітня - року завершила свій земний шлях кобзарка, заслужений працівник культури України, Марія-Лілія Омелянівна Феньвеші, яка єднала серця у пісні.

Роман Дурбак

1914 – 1995

Народився  26 січня 1914 року в селі Верхній Струтин Рожнятинського району на Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) у рікПершої світової війни. Рано втратив батька. Мати залишилася вдовою із п’ятьма дітьми.

Навчався у гімназії у місті Бережани Тернопільської області, вивчав багато мов – польську, німецьку, латинську, грецьку. Співав зі своїми товаришами у хорі стрілецької пісні.

Після гімназії – греко-католицька Духовна академія у Львові. Після академії у 1936 році вивчав у львівському університеті історію, працював у бібліотеках і архівах. Почав друкуватися у тодішніх газетах і журналах: “Дзвони”, “Українське юнацтво”, “Неділя”, “Мета”, “Нива”, в студентському альманаху. Писав наукові праці. У 1937 році захистив звання магістра, у плані було стати доктором наук.

Та нараз вибухнула Друга світова війна. Не вдалося видати поетові вже підготовлену збірку поезій, не встиг дописати докторської праці.

Доля закинула Романа Дурбака у місто Золочів (на Львівщині), де він проживав із дружиною Анізією та дочкою Христиною. Два роки працював учителем та завідував школою у селі Ясенівці. прагнув бути таким учителем, як його перша вчителька в Карпатах Анна Павлусевич, і якій присвятив один із своїх віршів.

Потім Роман Дурбак висвятився на священика і працював у м. Підгайці Тернопільської обл.  В цьому містечку пережив не одну страхітливу мить під час гітлерівської окупації.

Пізніше перейшов на працю у селі Небилів у Карпатах. Знову з’явилися надії на краще. Та однієї осінньої ночі постукали в двері енкаведисти і сказали: “Збирайся!”. Опинився Роман Дурбак у Станіславівській тюрмі. На цілий рік допити, побиття, муки фізичні і моральні. А потім присуд – 10 років дальніх таборів, без суду, без свідків, без адвоката, вирок московської “трійки” – заочно. покарання відбував у Караганді.

У 1954 році поета звільнили і він приїхав у село Горішній Івачів до дружини і дітей. Тут працював священиком. Але в часи Хрущова і Брежнєва не був надрукований ні один вірш поета.

На схилі літ отець Роман перебрався з Івачева до доньки Дарини в Золочів.

У 1992 році нарешті прийшла реабілітація. Та радість з сумом переплелася, бо навесні 1990 року померла дружина поета.

Поет творив все нові вірші і пісні. до 550-річчя міста Золочева виникла пісня про Золочів (слова і музика Романа Дурбака). У 1993 році, за два роки до смерті поета, вийшла перша й остання прижиттєва збірка “Любов і життя”.

27 серпня 1995 року перестало битися зболене серце поета і священика Романа Дурбака. Похований у Золочеві.

Осип Безпалько

(1914 – 1947)

Народився Осип Безпалько (псевдо Остап, Андрій) у 1914 році у селі Бенів (тепер с. Золочівка) біля Золочева, у багатодітній селянській сім’ї. Навчався у Золочівській гімназії, де й звела його доля з підпільним юнацтвом Організації українських націоналістів. Після закінчення гімназії займався національно-виховною роботою молоді у “Рідній школі”, невдовзі польська влада його арештувала.

Свій вклад вірою, правдою і відданістю в ОУН вносив разом з відомими далеко за межами Золочівщини Василем Куком та Іваном Загорульком.

Після тюрми, у 1937 році, зайняв пост заступника золочівського окружного провідника ОУН. Військовий вишкіл пройшов за кордоном у 1939 році, повернувшись в Україну, бере активну участь в організації вишкільних курсів.

У 1942 році йому доручають пост обласного провідника ОУН. Керівництво, враховуючи його активність і силу впливу, скеровує на схід України. Це його заслуги – організація добре вишколеної мережі ОУН, яка керувала багатьма протинімецькими виступами й акціями, та створення у 1943 році трьох бойових загонів Української Повстанської Армії; формування однієї з перших сотень  Української народної самооборони на Тернопільщині. Він також був членом військового штабу “Львів”; розбудовував головну базу штабу УПА “Лисоня”.

У 1946 році Осипа Безпалька призначають крайовим провідником ОУН на Поділлі.

Осип Безпалько у верхньому ряду, другий зліва, з бойовими друзями.

Фото з родинного архіву Безпальків.

Його характеризували, як талановитого керівника вишколів і надзвичайно відданого справі українського народу патріота, здібного поширювача ідеї визвольної боротьби по всій Україні. Його безмежній відданості, як і всесильній вірі в перемогу української національної ідеї, дивувалось навіть найближче оточення.

Усю родину Осипа Безпалька більшовики вивезли в Сибір.

Підпільну криївку було викрито 3 серпня 1947 року. Осип Безпалько разом з друзями по боротьбі – Федором Хомою, Федором Гринишиним та Михайлом Погорілим відбивались героїчно. Загинули з піснею на устах: “Ще не вмерла Україна…”, випустивши у власні серця по останньому набою. За свідченнями очевидців, це сталося у селі Теляче (тепер Мирне) Підгаєцького району Тернопільської області.

Васи́ль Миколайович Пачо́вський

1878-1942 рр.

Васи́ль Миколайович Пачо́вський— український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії.

Народився в Жуличах біля Золочева. Батько — сільський священик, патріот і народовець. Мати Марія походила з роду Боярських, в якому теж було багато священиків.

1886 року пішов до школи, 1889 року його віддали до гімназії з польською мовою викладання у Золочеві. У 1891 помер батько — тому довелося часто голодувати.

Студіював в університетах: медицину — у Львові, історію та мистецтво — у Відні (закінчив у 1909), філософію — у Празі (Український вільний університет). Вчителював у гімназіях Львова (1909) та Відня і був одним з організаторів літературної групи «Молода муза».

У 1915–1918 роках працював у таборах військовополонених українців (Австрія та Німеччина). На заклик «Союзу Визволення України» працював у Перемишлі і Львові. З приходом українців із царської армії вів серед національно-освідомлюючу, освітню роботу, видавав друковані твори.

1919 року переїхав до Ужгорода, де став редактором часопису «Народ». 1920–1929 - професор Ужгородської  та Берегівської гімназій. У 1929-33 роках вчителював у Перемишлі. У 1933 році після повернення до Галичини був викладачем місцевого університету. З приходом більшовиків став учителем української мови у середній школі, де вчив ще до війни. Брав участь у засіданнях організаційного комітету письменників Львова у Клубі письменників.

1940 року йому запропонували викладати українську мову у Львівському університеті.

На початку ХХІ ст. Василь Пачовський призабутий, хоча він 40 років працював для літератури і створив близько 30 творів, а всі його писання налічують півсотні назв, більшість з яких так і не було видано. Належав до «Молодої Музи», гуртка українсько-галицьких поетів, які наслідували західноєвропейський модерністський напрям у літературі, її органом було видавництво «Світ», що діяло в 1906–1909 роках.

Як учасник і співучасник боротьби М.Міхновського, В.Пачовський був передусім поетом-державником. Його драма «Сон української ночі» виховувала національно свідому інтелігенцію в Галичині на початку XX століття. Ціле життя й велику частину своїх творів присвятив для створення ідеології української державності. Він один із тих, що випередили свою епоху на довгі десятки років. Своїм поетичним словом він умів виразити почування і мрії патріотичної молоді, саме тому вона колись так захоплювалася його творами. Ось кілька рядків із вірша «Спів товпи»:

Хто живий уставай, меч у руки хапай,

На Україну трубить Богдан!

До борби, до борби кличе голос труби—:

Люд стає від Кавказу по Сян!

…Від Кавказу по Сян лиш один буде лан,

Його власником— нарід цілий.

Спільна праця і край, блисне воля і рай 

України вінець золотий!

З ідеєю відродження української держави пов’язані майже всі  драми Пачовського, історичні вірші та велика кількість популярних книжечок і статей. Помер поет навесні 1942 року від застуди.

Імбер Нафталі Герц

1856 - 1909 рр.

Народився 1856 року у Золочеві. Перший вірш на івриті написав у 1866 році, навчаючись у хедері.  

Слава прийшла до Нафталі ще в юні роки – за поему, присвячену сторіччю приєднання Буковини до Австро-Угорщини, у 1875 році отримав нагороду від імператора Франца-Йосифа. У тому ж році в Імбера, який дозволяв собі вільнодумство, виник конфлікт із золочівськими хасидами і він буквально утік до Бродів. Там під впливом реформатора юдаїзму, письменника Авраама Крохмаля та єврейського науковця Хешла Єгошуа Шора став прихильником реформаторської течії Гаскала.

У молодості Нафталі Герц захоплювався подорожами, зокрема відвідав Угорщину, Сербію, Румунію. У 1882 році переїхав до Палестини. Там сповна проявився і поетичний дар Нафталі Герца. У першу збірку віршів «Ранкова зоря», видану в Єрусалимі у 1886 році, увійшов і вірш «Наша надія» Саме цей вірш став текстом майбутнього гімну сіоністського руху і держави Ізраїль. У 1888 році приїхав до Лондона, де близько зійшовся з єврейським письменником Ізраелем Зангвілом. Імбер навчав його івриту і брав у нього уроки англійської. Імбер став прообразом жебрака-поета в двотомному романі «Діти гетто» Зангвіла. У 1892 року Імбер переїхав до США. Писав англійською мовою твори на духовно-містичні теми, переклав на іврит «Рубаї» Омара Хайяма.   За життя Імбера вийшли друком ще дві збірки його віршів — одна в Золочеві (1900 рік), інша в Нью-Йорку (1902 р.). У Нью-Йорку, на Манхеттені, поет і помер в 1909 році. У 1953 року прах Імберабуло перевезено до Єрусалиму. Після утворення держави Ізраїль «Ха-тіква» фактично стала її гімном. Однак офіційний статус гімну був закріплений рішенням кнесету лише 10 листопада 2004 року.

Роальд  Гоффман

18.07.1937 р

Народився року у м.Золочів, нині Львівська область, Україна (тоді Золочівський повіт, Тарнопольське воєводство, Польська Республіка) у родині випускника Львівської політехніки інженера Гілеля та вчительки Клари Сафран. Названий на честь норвезького полярного дослідника Роалда Амундсена.

З початком гітлерівської окупації (1941) Сафрани опинилися в нацистському «трудовому таборі» для євреїв, звідки 1943 року їм вдалося втекти, але батька, який залишився, нацисти звинуватили в організації масової втечі й розстріляли. Уцілілих членів родини на горищі сільської школи в Уневі переховував місцевий вчитель Микола Дюк.

Після приходу червоної армії родина виїхала до Кракова, де мати Роалда вийшла заміж за Пауля Гоффмана, який усиновив осиротілого хлопця 1946 року родина Гоффманів опинилася у Німеччині й Австрії, де жила в таборах для «переміщених осіб». 1949 — родина отримала дозвіл на переїзд до США.

1955 — отримав громадянство США.

1958 — закінчив Колумбійський університет зі ступенем бакалавра медицини.

1962 — отримав ступінь доктора хімії (Гарвардський університет).

Проходив стажування в Гарвардському та Московському університетах, а також в Упсалі (Швеція).

Перший значний успіх до Р.Гоффмана прийшов на початку 1960-х років, коли він запропонував метод розрахунків елементарних орбітальних молекул.

Професор Корнельського університету з 1965 р.

Основні наукові дослідження Р.Гоффмана стосуються хімічної кінетики та вивчення хімічних реакцій. Ім'я вченого є в назвах наукових теорій, наприклад, «Правило (закон) Вудварда-Гоффмана» (1970 році вчені видали книгу «Збереження орбітальної симетрії»).

1981 — спільно з японським ученим Фукуі Кен'іті здобув Нобелівську премією з хімії.

Член Національної академії наук США, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства. Почесний доктор Королівського технологічного інституту в Швеції і Йєльського університету.

Є автором 5 поетичних збірок, 114 окремо надрукованих поем і 3 театральних п'єс (зокрема, п'єси «Кисень», 2001 — у співавторстві з Карлом Джерассі; розповідає про історію відкриття цього хімічного елементу у 18 столітті; перекладена 16 мовами й поставлена в багатьох театрах світу).

Вільно володіє англійською, німецькою, російською, французькою та шведською мовами, чудово розуміє українську та польську.

Цікавиться життям своєї Батьківщини: 2006 року відвідав рідний  Золочів, де брав участь у відкритті пам'ятника євреям, листується із земляками — золочівцями та тернопільчанами. Пам'ять вченого зберегла спогади про його дитинство у «гуцульському костюмчику».

Через фаховий журнал Chemical and Engineering News Р.Гоффман закликав вчених Заходу підтримувати молодих вчених колишнього СРСР заради їхнього наукового майбутнього.

У 2013 був серед інтелектуалів, що підписали звернення світової академічної спільноти на підтримку українського Євромайдану.

Відвідував Золочів у 2016 році.

18 липня 2017 року в Золочеві відбулися заходи з нагоди 80-річчя від дня народження одного з найвідоміших уродженців цього міста, а – нині американського науковця єврейського походження, лауреата Нобелівської премії в галузі хімії Роалда Гоффмана (Roald Hoffmann). Містяни й гості Золочева та наукова спільнота регіону вшанували свого земляка відкриттям інформаційної дошки на «будинку Гоффмана» (за адресою: м. Золочів, вул. С. Бандери, 8), а також проведенням «Гоффманівських наукових дискусій» у Тронному залі Золочівського замку.Організаторами цих заходів виступили Західний науковий центр НАН України та МОН України, Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Львівська політехніка», Золочівська міська рада, Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар’є» та Інститут Маркіяна Шашкевича. Урочистості відбулися за підтримки голови ЗНЦ НАН України та МОН України (м. Львів) академіка Зіновія Назарчука і міського голови Золочева Ігоря Гриньківа. 

Міста партнери

Details

Published: Friday, 14 June 2019 16:50

МІСТО – ПАРТНЕР

ОЛАВА (ПОЛЬЩА)

Олава - місто в південно-західній Польщі, на річці Олава та Одер, за 27 км на  південний схід від Вроцлава. За даними 2011 року, місто населяли 31 959 мешканців. 

Адміністративний центр Олавського повіту Нижньосілезького воєводства. 

Партнерська угода діє з 2002 року

Історія співпраці:  
- обмін досвідом, поїздки офіційних делегацій, збереження історичної  спадщини, підтримка розвитку спільної українсько-польської культури. 

 МІСТО – ПАРТНЕР

ШЬОНІНГЕН (НІМЕЧЧИНА) 

Шьонінген — місто в Німеччині, розташоване в землі Нижня Саксонія. Входить до складу району Гельмштадт. Площа — 35,36 км². Населення становить 11 405 осіб (станом на 31 грудня 2016) 

Партнерська угода діє з 1996 року 

Історія співпраці:

- щорічний обмін учнівськими делегаціями з метою вивчення іноземних мов, ознайомлення з освітою та культурою іншої країни (1997-2018 роки).; 

- оздоровлення в м. Шьонінген українських  дітей-сиріт , напівсиріт та дітей із соціально незахищених сімей, що два роки (1997-2018 роки); 

- обмін творчими колективами: капела бандуристок «Червона калика» дитячі колективи Золочівської музичної школи та середніх шкіл міста Золочева (1997-2018 роки); 

- спільний проект міст-побратимів «Діти малюють заради майбутнього»; 

- випуск книжки «Фея Зошьон», ілюстрованої німецькими та українськими дітьми, 200 екземплярів (2011-2012 роки); 

- дпомога соціально незахищеним мешканцям міста Золочева (2013 рік); 

- отримання із Шенінгена тренажерів для рівноваги  для Благодійного фонду «Милосердний самарянин», що діє для дітей з особливими потребами при церкві блаженного Миколая Чарнецького.  

- урочистості з нагоди 20-річчя заснування Товариства “Золочів-Шьонінген: партнери” (2017 рік); 

- гуманітарна допомога для лікарні м.Золочева (2018 рік) 

  МІСТО – ПАРТНЕР

СКАДОВСЬК (УКРАЇНА) 

Скадовськ - місто і морський порт на березі Джарилгацької затоки Чорного моря. Заснований 1894 року.

Адміністративний центр Скадовського району Херсонської області.  

Скадовськ — кліматологічний курорт, щороку місто відвідує близько 50 000  осіб.  

Партнерська угода діє з 2017 року 

Історія співпраці:  

- поїздка групи учнів із міста у Скадовск для участі у проекті літньої школи ”Go camp”з удосконалення розмовної англійської мови. Їх вчителями були волонтери з Америки. Юні золочів’яни проживали у родинах скадовчан, які згодом за програмою культурного обміну, зустрічали Різдво у Золочеві. 

Пам'ятки архітектури

Details

Published: Friday, 14 June 2019 12:13

Монастир Воздвиження Чесного Хреста Св. Дам`яна

Церква Чесного і Животворящого Хреста Господнього УГКЦ

Дім убогих

Першою літописною згадкою про Золочів вважають 1423 рік. Тоді родина Кирдеїв передає двір Золочів дрогобицькому старості Яну Менжику. Двір Золочів – фортифікаційно укріплена кам’яна споруда з ровом та валами навколо, а також прилеглі до неї дерев’яні будівлі. Йдеться саме про будинок у центрі сучасного Золочева, який тепер називають Будинком убогих. Відомостей про те, скільки саме часу Кирдеї провели у Золочеві немає, тому й невідома точна дата побудови двірця. Орієнтовно це кінець ХIV століття. Саме цьому будинку місто Золочів завдячує своїй назві.

Довгий час господарі Золочева жили саме в цій споруді, тут же містився і міський арсенал. Але після зведення Золочівського замку боярський двір почав занепадати. В XVІІ столітті його передали в підпорядкування парафіяльному костелові для опіки над убогими. Саме тому цю споруду ще називають будинком убогих. Історія двірця, дворища або вілли, як про Золочів згадують різні архівні джерела – невимовно багата, цікава і трагічна водночас. Двір спочатку змінюють близько десяти панів, більшість з яких судилися за право власності. В 17 столітті будинок переходить у власність польської королівської родини Собєських. Оскільки король мешкав у замку, то й потреба у кам’яниці відпала, тому Ян Собєський віддає його Дому для убогих, будівля якого буда дерев’яною і колись стояла неподалік дворища Золочів. Саме звідси й пішла назва Будинок убогих. По кілька років будинок належав римо-католицькій та греко-католицькій громадам. 1868 року він перейшов у власність армії, а в радянські часи слугував складом.

Слід сказати про унікальність архітектурного планування будинку. Розкішна зала закінчується готичною каплицею, тим самим поєднуючи сакральну та цивільну архітектури. 1686 року польський король особисто дозволив проводити у каплиці богослужіння вірменській громаді, на що дав дозвіл римський єпископ.

На початку ХХ століття бургомістри міста неодноразово зверталися до вищих інстанцій з проханням відреставрувати споруду. Не дочекавшись допомоги зверху, 1920 року поляки оголосили про збір коштів на реставрацію будинку, проте він виявився безрезультатним. Востаннє будинок ремонтували 1868 року.

Це насправді унікальна пам’ятка – одна з найцікавіших будівель у державі. Аналогів якої немає не лише на Львівщині, але й в Україні загалом. Порівняти золочівський Будинок убогих можна хіба що з церквою у Староконстантинові під Острогом. Будинок убогих – готика 14 століття, згодом перебудований у стилі ренесансу. Якби пам’ятку таки вписали у реєстр національних, то нею опікувалася б не бідна міська рада, а держбюджет.

З часом пам’яткою цікавився Блаженніший Любомир Гузар.

Тепер у цьому будинку є церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього УГКЦ та монастир Чесного Хреста Св. Дам`яна ЧБМ (францисканців).

Церква святого Миколая

Церква святого Миколая – пам’ятка архітектури національного значення ХVІ століття і є найстарішим храмом Золочева. В давнину церква входила в комплекс оборонних валів Золочева. Її ще називали церквою на валах. Оборонні риси церкви святого Миколая збереглися і донині: товщина стін, віконні отвори. Ймовірно, нинішня церква була збудована на місці старої. Про це свідчить старовинний хрест коло церкви. Такі хрести залишалися на місці, де був престол попередньої церкви – знищеної під час нападів татарських орд, або просто розібраної, щоб побудувати нову.

Від часів заснування будівля церкви зазнавала змін. Сучасного вигляду церква набула вже після перебудови 1765 року. Кошти на цю перебудову виділив канівський староста Микола Потоцький, великий  меценат і будівничий Успенського собору Почаївської Лаври, яка тоді належала оо.Василіянам. У майстернях Почаївського монастиря був виготовлений іконостас для церкви.

Найвірогідніше, декоративна різьба належала різцю Антона Штиля, а скульптура – розп’яття з прикутими до земної кулі Адамом і Євою, пророки Іван і Мойсей, а також путті – Франциска Оленського. І А.Штиль і Ф.Оленський – учні і послідовники майстра Пінзеля. Іоанн Георгій Пінзель – всесвітньо відомий скульптор др. пол. XVIII ст., родоначальник львівської барокової скульптури.

Друга половина XVIII ст. в сакральному мистецтві витворила цікавий тип іконостасу-вівтаря, своєрідного поєднання традиційного українського іконостасу з латинським вівтарем, де поряд з головними іконами – намісними, празничною, присутні  постаті апостолів, пророків, ангелів, але у скульптурі, а також багата декоративна різьба. Такі іконостаси-вівтарі  збережені у Святоюрському соборі Львова, Андріївській церкві у Києві, у церкві Підгорецького монастиря, такий же іконостас був і в Успенському соборі Почаївської лаври, зберігся рисунок Тараса Шевченка, який був замінений у часи панування на цих територіях царської Росії і Московського патріархату. Рештки таких іконостасів можна побачити в музеях. Іконостаси-вівтарі могли дозволити лише багаті громади чи монастирі, а також щедрі меценати. Очевидно, церкви св. Миколая у Золочеві мала таких в особі оо.Василіян і Миколи Потоцького. На жаль, нема відомостей про живопис на тогочасному іконостасі, але, напевно, мусив належати малярам Почаївської майстерні, орієнтованих на Луку Долинського, автора живопису у Святоюрському соборі і окремих не перемальованих зображень в Успенському соборі Почаєва. Ймовірно, автором живопису в іконостасі був художник Радивиловський.

На початку ХХ ст. стараннями отця-доктора, шамбеляна Степана Юрика, тодішнього пароха, у церкві святого Миколая проведено реставраційні роботи. До реставрації був залучений Модест Сосенко, художник-монументаліст, у сакральному живопису орієнтувався на візантійські зразки і українську традицію. Церкву було розписано у його характерній манері. Модест Сосенко виконав і деякі ікони для іконостасу, зокрема святий Йосафат, святий Андрій Первозванний, писаний з Митрополита Андрея Шептицького, св. Володимир і Ольга, св. Константин і Олена, св. Антоній і Феодосій Печерські,св.Кирило і Мефодій, ікони Різдва Христового і Благовіщення.

У радянський час у церкві св. Миколая розмістили атеїстичний музей. Іконостас було демонтовано і викинуто. Рештки врятували музейники. Фрагменти іконостасу зберігалися у фондосховищах Львівської галереї мистецтв, Національного музею у Львові, музею історії релігій. З 1990 року, від моменту легалізації Української греко-католицької церкви, церква святого Миколая у Золочеві під опікою оо. Василіян.

Церкву відреставровано. Стараннями ігумена о. Володимира Палчинського проведено капітальний ремонт споруди. З ініціативи о.Василя Тучапця, ігумена Золочівського монастиря відреставровано настінні розписи Модеста Сосенка.

Стараннями ігумена о. Климентія Стасіва у 2001-2004 рр. відтворено іконостас. Церква святого Миколая у Золочеві належить до тих небагатьох храмів, збережених в Україні, де представлено найкращі зразки  сакрального мистецтва різних стилів, але у цьому поєднанні не втрачено композиційної єдності.

Церква Воскресіння Господнього

У самому центрі Золочева, височіє костел (зараз церква) Воскресіння Господнього. В честь народження дітей від другого шлюбу з Теофілією з роду Даниловичів, власник на той час Золочева, Яков Собеський, в 1624-1627 роках, споруджує цей храм для отців бернандинів.

Храм звели у ренесансному стилі, та освятили як храм Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка.

В криптах храму поховані перша жінка та дві доньки від першого шлюбу Якуба.

В 1691році костел, дзвіниця, господарські приміщення були знищені великою пожежею в місті. Храм та дзвіницю було відновлено після пожежі. Новий дзвін для храму було виготовлено на пожертву короля Польші Яна III Собеського.

На дзвоні вибито королівський герб і дві медалі з портретами короля Яна ІІІ, його дружини Марії Казимири з латинськими написами та контурами ангелів над ними. В 1772 році Австро-Угорська окупаційна влада закриває монастирі, а храм передає католицькій громаді міста. У 1838 році католицька та православні громади міста обмінялися храмами, відтак цей храм вже освячений під титулом Воскресіння Господнього, перейшов у розпорядження православної української громади міста. Вхідний трикутний портал зберіг оздобу донині. Та як би воно не було, але ця історична пам’ятка і зараз прикрашає місто Золочів.

Костел Успіння Пресвятої Богородиці

Тринефний костел побудований в 1731-1763 роках з цегли і каменю.

Головний фасад на п'ять осей, має п'ять заглиблень для розміщення скульптур. Фасад в три яруси має горизонтальні карнизи і прикрашений пілястрами. На першому ярусі пілястри іонічного, на другому - коринфського ордерів. Півциркульні поглиблення прикрашені рослинними візерунками епохи пізнього бароко. Центральний портал підкреслять невеликим балконом з кованою решіткою. Фасад має лише одну вежу ліворуч.

Позаду та зліва костелу знаходяться інші монастирські споруди: келії монахів, трапезна, бібліотека і т.д.

Парафію у Золочеві було засновано 14 червня 1627 року, проте 1838 року парафіяльний костел Успіння Пресвятої Діви Марії, споруджений у 1624-1634 роках, було передано греко-католикам, а римсько-католицьку парафію перенесли до святині оо.-піярів. Будівництво цього барокового храму (та колегії оо.-піярів) на кошти Якова Собеського тривало у 1731-1785 роках. 1787 року австрійська влада спочатку передала незавершену будівлю цього костелу греко-католикам, які після тривалого часу, не маючи фінансових можливостей добудувати святиню, обміняли її на меншу - вже згаданий парафіяльний костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

Реставрація проведена в 1878 році, коли побудували вежу і встановили годинник. Дах костелу покрили оцинкованим залізом, в поглиблення поставили п'ять скульптур, які збереглися до сьогодні. У 19 столітті виконаний стінопис за вівтарем і на склепіннях головного нефа. Другий раз реставрація пройшла в 1907 році.

Бароковий костел Успіння Пресвятої Богородиці пам’яткою архітектури національного значення і справжньою окрасою міста.

Монастир Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа

Історія Золочівського монастиря згідно передань сягає княжих часів. Першою зафіксованою датою в історії Золочівського монастиря є 1546 рік.

Сучасний монастирський комплекс – один із найцікавіших серед монастирів XIX-XX ст. У монастирі є копія чудотворної ікони Голубицької Божої Матері, яка знаходиться у Підгорецькому монастирі (робота золочівського художника Федора Бурковського (1724).

Первісний монастир був розташований у східній частині міста. Сьогодні там село Монастирок. Давній Золочівський монастир був Свято-Троїцький. Монастир і храм були дерев’яними.

У 1708 році родина Яворовських подарувала Золочівському Свято-Троїцькому монастирю свій ґрунт на давньому Золочівському передмісті Шляхи. Монахи ще докупили ділянку і заснували тут нову обитель і церкву Вознесіння Господнього. У ХІХ столітті монастирське життя поступово зосереджується у новішому Вознесенському монастирі. Давній Свято Троїцький монастир занепадає. У 1866 році розібрали стару монастирську церкву, а інші будівлі віддали в оренду. У 1902 році на місці давнього Золочівського монастиря ігумен Юліан Немилович посвятив новозбудовану капличку (нині не існує).

Нинішня церква Вознесіння Господнього побудована в середині ХІХ ст. на кошти Лукії Комарницької за сприяння кардинала Михайла Левицького. Тоді ж був побудований монастир (розібраний у 2004 р.).

Від 1946 до 1989 рр. діяльність оо. Василіян була заборонена. Храм використовували як склад, а у монастирі був протитуберкульозний диспансер.

У 1989 році першими в Україні до своєї давньої обителі повернулися отці Василіяни.

Храм Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа

Церква Вознесіння Господнього в Золочеві побудована у середині ХІХ століття. Давніша монастирська церква була дерев’яною і після побудови нової мурованої церкви її розібрали. А іконостас продали у село Ластівка Дрогобицького повіту.

Кошти на побудову церви пожертвувала місцева графиня Лукія Комарницька у 1834 році. На її замовлення був виготовлений проект. Церкву освятили на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у 1863 році. Церкву будували досить довго, з огляду на складну ситуацію у Австрійській державі, до складу якої входили на той час наші землі. Були заблоковані у банку кошти, виділені Лукією Комарницькою. Лише особисте втручання Митрополита і кардинала Михайла Левицького допомогло у цій ситуації. У церкві був тогочасний іконостас і стара  ікона Матері Божої, яку перенесли зі старої церкви.

Церква була зруйнована під час наступу німецької армії у 1941 році. Снаряд влучив у купол і зніс дах. На куполі засів червоноармієць і стріляв звідти. Стараннями ігумена отця Онисима Шуплата церкву відремонтували, змінивши зовнішній вигляд. Під час наступу Червоної армії у 1944 році церква знову була зруйнована і так простояла до 1989 року. Після виходу Української греко-католицької церкви з підпілля до монастиря повернулися оо. Василіяни. Перша відправа у церкві відбулася на свято Архистратига Михайла, 21 листопада 1989 року. Від свята Вознесення Господнього 1989 року Службу Божу відправляли під церквою у дворі. Сьогоднішній вигляд церква отримала після ремонтно-реставраційних робіт, проведених відразу після повернення церкви отцям Василіянам у 1989 році стараннями ігумена отця Володимира Пальчинського.

Іконостас дерев’яний, різьблений, одноярусний, роботи янівських майстрів. “Цей іконостас виконаний у 1998 році є жертвенним даром земляків з Канади і Америки” – гласить напис на табличці, поміщений в іконостасі. Ікони для іконостасу виконав художник Степан Юзефів. Автор ідеї настінних розписів і їх ескізів – Іван Проців. Роботи виконали Олексій Фіголь, Василь Федорук і Ігор Грищенко.

В бічних вівтарях церкви розміщена давня Золочівська реліквія – двостороння ікона Богородиці і святого Миколая, повернута до церкви родиною Шрам, розділена реставраторами навпіл. У правому бічному вівтарі ікона святого Миколая, у лівому – ікона Богородиці. Під зображенням Богородиці напис: “Зображення ікони Чудотворної і Пресвятої Богородиці Голубицької, яка коштовними сльозами плакала від 21 квітня до 24 вересня 1692 року і це описано в історії. Зміну Ока Пресвятого видно і донині. Багато людей, які з вірою прийшли до неї, зцілилися. Перенесено в обитель святу Підгорецьку на Пліснеську в церкву святу Благовіщення 18 квітня 1694 року. Зобразив ікону цю Федір Бурковський, маляр Золочівський, листопада 1724 року”.

У 2004 році на церкві позолочено верхівки куполів і пофарбовано фасади.

Будівля магістрату

Міська рада

Пам’ятка архітектури місцевого значення поч. ХІХ ст. (уточнена назва – Будівля магістрату м. Золочева).

Головну вулицю міста з боку колишньої Тернопільської брами фланкують дві будівлі у стилі історизму. Одна з них: двоповерхова споруда Міської ради має досконало вибудувані пропорції об’ємних форм. Завершується дім Міської управи величезним куполом над центральним ризалітом, але, щоб не виникало сумнівів, що це все ж Міська управа, а не храм, на вершині купола влаштовано терасу. Її огородження з ажурного металу натякає на використання тераси для недремного спостереження заради спокою і мирної праці міщан. Центральний ризаліт додатково підкреслений рельєфним рустуванням та балконом у рівні другого поверху. На нього мав би виходити градоначальник, аби оголошувати міщанам важливі новини у житті міста. Будівля зазнала ґрунтової реконструкції у 1900-1901 рр.

Органами самоуправління були міська рада, яка складалася з 4-х радників на чолі з бургомістром та судова лава з 7-ми чоловік на чолі з війтом. Вони цілком залежали від волі феодального магната — власника міста, голос якого був вирішальним як під час виборів керівників і членів міського самоуправління, так і в процесі їх діяльності.

Будинок міської ради можна вважати взірцем адміністративної споруди епохи історизму, що зберегла свою виразну семантику і автентичність

Золочівський замок

Маєток було зведено в середині шістнадцятого століття за наказом Якова Собеського. Проект створив невідомий архітектор, імовірно він був італійцем. Палац в Золочеві побудували на місці дерев’яного замку, навколо якого була земляна огорожа, обкладена каменем. Спочатку, будівля була оборонною фортецею. У комплекс Золочівського замку входять: Великий палац і Китайський палац. Даний комплекс особливий, оскільки в його плані була продумана перша система каналізації. Замок – це оборонна споруда, яка зберегла культурно-історичні композиції. Його відносять до пам’ятників, які паралельно виконують функції оборони і житла. До оборонних споруд відносять: вали, п’ятисторонні укріплення, зведені на кутах фортеці, допоміжні фортифікаційні споруди, одну вежу і міст … У наші дні можна побачити вали, бастіони, корпус над воротами і равелін. На фортечних мурах можна помітити гармати. Фортеця відображала набіги турків і татар, і сповіщала про наступаючу орду Львів. Географічне розташування замку дає можливість контролювати дорожні шляхи до Львова. Після деяких набігів фортеця руйнувалася, але її швидко відновлювали.

У роки правління угорського уряду в замку перебував суд і в’язниця. У період Другої світової війни в замку розташовувалася німецька база. З п’ятдесятих років минулого століття палац віддали під професійне технічне училище.

До наших днів у палаці Золочівського замку вцілів Китайський палац, а Великий палац був перебудований в дев’ятнадцятому столітті. Великий палац Великий палац являє собою простору двоповерхову будівлю з підвалами. В ході реставрації замку було відновлено колишнє розміщення кімнат і залів. Були виявлені туалети, труби і таємний хід. Загубленими залишилися печі і камін. Частково збереглися міжкімнатні двері. З 2009 року Великий палац у Золочеві розкрив свої двері для туристів. У Великому палаці можна побачити експозиційні зали, в яких представлені різні періоди життя замку, включаючи «тюремний час» і період реставрації. Прогулюючись коридорами Великого палацу можна відвідати виставковий відділ і зали сімнадцятого-вісімнадцятого століття і побачити реконструкцію корони Данила Галицького. Поверхом вище можна відвідати відділ «Інтер’єри періоду історизму». Також, на території Великого замку знаходиться каплиця Благовіщення. Китайський палац. В кінці сімнадцятого століття король Польщі Ян III Собеський для своєї дружини звів на території Золочівського замку – Китайський палац. Двоповерхова будівля має гострі ротонди і невеликі одноповерхові прибудови з боків. За задумом архітектора в цьому місці знаходилася галерея-ротонда. З боку головного фасаду розташовувалися вісім колон і балкон. Після кількох реставрацій в Китайському палаці в 2004 році був відкритий Музей Східних культур. У центральній частині палацу був обладнаний «чайний зал». У Китайському палаці почали проводити виставки і чайні церемонії. В експозиційних залах Китайського палацу можна побачити більше двохсот творів образотворчого мистецтва різних періодів і скульптур. У палаці зберігаються археологічні експонати, які відображають мистецтво і мистецтво різних континентів Африки і Азії. Найбільш важливими історичними експонатами можна вважати мумію, фрагменти єгипетських саркофагів, японську графіку, лакові вироби і різні тканини починаючи з сімнадцятого століття. Біля палацу знаходиться зелений парк і альтанка. У фортифікаційній оборонній споруді в Золочеві працює ресторан національної кухні, магазин сувенірів і санвузол. У дев’яності роки на території замку була відкрита каплиця-пам’ятник жертвам НКВС, над якою працював авторський колектив з архітектора, скульптура і художників.